Київська Церква: неполітичний вимір

Сьогодні українському суспільству не так вже й легко усвідомити важливість зрушень, свідком яких воно стало. А саме – відновлення Київської церкви. Помісна, православна, українська, автокефальна – всі ці визначення та ознаки, безумовно, важливі. Але в історичній перспективі, мабуть, найважливішим є те, що ми бачимо живе продовження Володимирового хрещення Русі, 1030-річчя якого нещодавно відзначалося. Саме тоді було створено Київську Церкву – передачею віри з Цариграду і прийняттям її у Києві.

Ця подія мала не тільки релігійне або церковне значення. І не варто дослухатися до лицемірів, які твердять сьогодні про неможливість політики у релігійних справах. Бо саме з політичних міркувань і позицій виступають недоброзичливці відновлення Київської церкви. Адже релігійні питання завжди мали політичний вимір, і завжди будуть його мати – тільки цей вимір зовсім не такий, яким мислять його політично заангажовані опоненти ПЦУ.

Цей вимір – історичний і цивілізаційний. Москвоцентричним противникам ПЦУ це складно зрозуміти, тому що Московія виробила і нав’язувала всім кому могла зовсім іншу модель: повну залежність церкви від держави і самодержця, залежність політичну і утілітарну, за своїм змістом сервільну і васальну. Залежність, яка насправді є руйнівною для віри і мабуть що такою, яка повністю протирічить вченню Христа. Тому волаючи як ті більшовики про “відділення церкви від держави”, противники ПЦУ насправді хочуть саме приєднання церкви до держави. Але ж ми всі добре знаємо, до якої саме держави – бо “неприєднана” церква просто не може вміститися у їх обмеженій уяві.

Сьогодні нам треба значно глибше розуміти взаємодію суспільного та релігійного життя, суспільства і церкви саме в контексті історичного і цивілізаційного виміру. Саме тому ми звертаємося до історії і розглядаємо увесь той довгий та непростий шлях, що його пройшла Київська церква – від Володимирового хрещення до Варфоломієвого томосу. Томосу, який повертає статус-кво і відновлює те, що століттями намагались спаплюжити, перекрутити на свою користь і навіть знищити наші цивілізаційні недоброзичливці.

Ми роглядаємо історію Київської церкви і бачимо постійні спроби цю церкву зруйнувати, відібрати її в Бога і віддати її на поталу московському князю, а потім царю, гєнсєку і так далі – суть не міняється століттями.

Так у 1441 ув’язнив московський князь Василій Темний законного митрополита Ісидора Київського, призначеного з Коснтантинополя, бо не хтів Ісидор коритися княжій волі. Разом з Ісидором перебував в ув’язненні і його учень Григорій, далі відомий як митрополит Київський та Всея Русі Григорій Болгарин, теж призначений і визнаний Константинополем.

А в 1448 році за наказом того ж самого князя Василія Темного зібралися залежні від нього ієрархи, включно з єпископами Суздальським і Сарайським, і вибрали собі, а точніше, князеві, “митрополита московського” Іону Одноушева. Таке неканонічне княже самоправство було покладене в основу Московської церкви і спричинило найбільший розкол у православ’ї. Іону згодом навіть канонізували, а сьогодні духовні нащадки отих розкольників XV століття намагаються повчати про неприпустимість впливу влади на церкву. Просто як у Євангелії від Матея: “...дивишся на сучок в оці брата твого, а колоди у своєму оці не помічаєш”.

Таких прикладів було чимало, в усі віки і дотепер, і в історії церкви, і навіть окремих споруд, починаючи з сільських церков і закінчуючи найбільшими і найславнішими монастирями – Лаврами, про що теж буде окрема розмова. І сьогодні про про все це треба згадувати, щоби зрозуміти, з ким ми насправди маємо справу. Бо розмови про “збереження православ’я” – так само, як і зараз – століттями використовувались для прикриття різноманітних спроб зрийнувати Київську церкву. Тому і треба аналізувати події минулого, щоб зорієнтуватись, що ж відбувається сьогодні. І зрозуміти нарешті, свідками яких масштабних історичних подій нам всім судилося стати.