Іван-дурак, чьїх будєш?

В нас часто говорять про те, наскільки ницими та жалюгідними є архетипічні персонажі болотяного фольклору. Згадують про Івна-дурака - недоумковатого неробу, який лежить на печі і чекає, що все йому буде “по щучьєму вєлєнію”. Це загалом справедливо, але має під собою значно глибший і темніший культурно-історичний субстрат - субстрат, який і досі багато в чому визначає те, ким і чим насправді є болотяні мешканці.

Чому Іван - Дурак?

Це не характеристика особистості і не образливе прізвисько, а частина імені. Народився хлопчик, його назвали Іваном, і одразу ж нарекли Дураком для того, щоби різна болотяна нечисть - поторочі (кікімори), водяники, болотники, русалки, лєші - та інші злі, смертоносні та демонічні істоти не цікавилися хлопцем і не звертали на нього увагу (“что с дурака взять”). Та й взагалі, дураком на москві бути безпечніше.

Таких прізвиськ було дуже багато. Давали їх також протягом життя. Косой, П’яница, Бєздєл, Глупой, Вор, Кривой і т.д. Вони не лише відображали відповідні аспекти особистості, а й грали ту саму “магічно-забобонну” роль: сказати про людину щось погане, щоби ніяке зло до неї не наблизилося. Ну і “чтоб не сглазіть, назову єго дурак”. Негативний ідентифікатор як оберіг від нечисті - частина виживання у тому темному середовищі.

Але такі прізвиська - лише третя частина “системного ідентифікатора”. Крім імені, ще була належність. “Чьїх будєш”? Якого баріна холоп?

Іван Кобилиних Дурак (поміщиків Кобиліних), Федька Шуйських Вор (бояр Шуйських), Єгорка Бєльських Глупой (князів Бєльських), Матрьона Скуратових Толстуха (належала Скуратовим) і т.д. Людина - лише майно, і не дуже цінне, насправді. Загалом, то все має вигляд абсолютної дикості, але так воно і було дуже довгий час. Багато в чому і зараз там так воно є.

Лише у XVI–XVII столітті фіксуються перші повні форми (прізвища, імена, по батькові) для представників привілейованих станів: князі, бояри та багаті купці - але і там залишився потужний слід прізвиськ. Для більшості ж населення ідентифікатором був той самий: ім’я, приналежність, принизливе прізвисько.

За душогуба Петра І було запроваджено систему паспортів для пересування країною та збору податків, що вимагало більш чіткої ідентифікації. У цей період прізвища стали обов'язковими для духовенства, купців та небагатьох вільних людей. І лише після 1861 року відбулося масове отримання прізвищ колишніми кріпаками.

Але справа йшла повільно. Іван Кобилиних Дурак не дуже хотів міняти свій ідентифікатор (прямо як оце зараз хтось і досі не хоче отримувати ІПР). І от у 1888 році Сенат видав спеціальний указ, згідно з яким “мати прізвище — не лише право, а й обов'язок кожної особи”. Допомогло мало, бо перепис 1897 року показав, що близько 75% населення імперії все ще не мали офіційно зафіксованих прізвищ.
І лише у 1930-ті роки в імперії відбулася повна і остаточна кодифікація моделі Прізвище-Ім'я-По батькові (ПІБ) для всього населення під час сталінської масової паспортизації. Саме тоді прізвища стали юридично незмінними та обов'язковими для всіх громадян, включаючи сільських жителів. Які, щоправда, паспорти отримали ще дуже нескоро.

Тому розмови про болотяний архетип "Івана-дурака”, безумовно, справедливі, але треба дивитися глибше: у той морок безправ’я, забобонів, дурощів, псевдомагічного мислення, приниження і відсутності свободи, в якому зростав і формувався болотяний етнос. Це той морок, в якому він існує і досі, і в який намагається затягти всіх інших. Нас у першу чергу, бо й досі намагаються втовкмачити нам і всьому світові ідіотичну ідею про те, що ми - це вони.

Нічого не вийде. Вони не зроблять нас такими, як вони. Ми ніколи не були і ніколи не будемо ними.