Китайський чинник

Нещодавній пекінський парад вкотре змушує замислитися про роль китайського чинника у формуванні нового порядку світових справ, який насправді не є порядком, а продовженням спроб перегляду світового устрою, що більш-менш склався після закінчення Холодної війни. Очевидно, що цей устрій об’єктивно потребує певного перегляду, і роль китайського чинника у цій потребі є незаперечною.

Потреби, бажання, можливості

Розмови про те, що держави, чи “світові гравці”, хочуть того чи іншого, насправді є контрпродуктивними. Держави нічого не хочуть. Є об’єктивні потреби різних народів, які необов’язково співпадають з бажаною картиною світу, що сидить у головах, а часто і протирічить таким потребам. І є суб’єктивні прагнення політичних еліт, що керують цими народами, і проводять певну політику всередині країн і на міжнародній арені – і тут невідповідності з об’єктивними потребами народів іще більше.

У “більш демократичних” суспільствах створені умови для активнішої циркуляції політичних еліт, тому є можливість постійної корекції впливу суб’єктивних прагнення еліт у бік більшої відповідності потребам народів. У “більш авторитарних” суспільствах такої можливості немає, там еліти “застоюються” і мають змогу відхиляти свою внутрішньо- і зовнішньополітичну лінію досить далеко від потреб керованих ними народів, і навіть доводити свої країни до національних катастроф. Про катастрофи трохи далі.

З огляду на ці міркування, розглянемо роль і можливості Китаю у формуванні нового світового устрою.

Китайський дракон та його невдачі

Символи мають значення. Один із базових символів Китаю, дракон, з усіх знаків східного гороскопу – єдина повністю міфічна істота. Він уосіблює силу, процвітання, мудрість та удачу, а також асоціюється з імператорською владою, дощем, та плодючістю (не плутати з родючістю). Але він – міфічний та ілюзорний, більше сфокусований на зовнішньому ефекті, ніж на реальному стані справ.

Тому сила китайського дракона часто виявляється ілюзорною. Китай, історично – дуже авторитарне суспільство, і його політичні еліти неодноразово доводили країну до національної катастрофи. Кожна династія обривалася жахливо, через велику кров і криваві війни. Особливо страшні речі відбулися у ХХ сторіччі. Падіння династії Цин, революція, Гоміньдан і його деградація, вторгнення Японії, нерозсудливий імпорт комуністичної ідеології, маоізм, громадянська війна, “великі стрибки”, “командна економіка”, комуністичні репресії, терор, і десятки мільйонів жертв.

І попри всі революційні рухи і намагання щось змінити, Китай і досі може існувати лише у двомірному просторі лінійної шкали від анархії і національної катастрофи до імперії та авторитаризму. Іншого він не знає і ніколи не знав. Зараз, історично – знову час імперії та авторитаризму.

Китайський дракон та його успіхи
Попри всі ці жахливі катастрофи, КНР сьогодні є другою економікою світу, а його політична еліта – потужним гравцем у світових справах, що й далі набирає впливу. Чому так сталося?

Безумовно, “економічне диво” Китаю стало результатом вдалого політичного повороту, який здійснило китаське керівництво через запровадження у 1979 році “політики відкритих дверей”. Попри постійну боротьбу між реформаторами і консерваторами, китайській політичній еліті вдалося прийняти необхідні рішення, спрямовані на інтеграцію господарства у світову економіку, залучити іноземні інвестиції, розвинути інфраструтктуру, реформувати сільське господарство, різко збільшити ємність внутрішнього ринку і т.д.

Сорок років стабільного розвитку – і от, бачимо результат. Звісно, економічні проблеми в останні роки даються взнаки. Дракон – все ж таки ілюзорне створіння. Є величезні “бульбашки” на ринку нерухомості, неефективне використання фінансових ресурсів, критична залежність від торгово-економічних зв’язків, а також демографічні проблеми, екологічні негаразди і т.д. – будь-яке економічне зростання має свою ціну, особливо таке довготривале і стрімке, як китайське.

Але китайський досвід успішних економічних реформ, безумовно, треба вивчати – навіть попри той прикрий факт, що Україна по відновленні своєї незалежності втратила багато часу і можливостей для ефективного реформування економіки “радянського типу”. Китайські комуністи виявилися набагато розсудливішими і далекогляднішіми за своїх київських і московських колег.

Пастка для “колективного Заходу”

Китайське економічне диво стало пасткою для “колективного Заходу”. Певною мірою, як той Франкенштейн, Захід сам створив китайського економічного монстра, з яким тепер має серйозні проблеми. Китайська економіка зростала на західних інвестиціях і технологіях, переміщенні виробництв, запровадженні управлінських рішень і навчанні персоналу, і на експортних замовленнях.

Тепер Китай зі зучного торгово-економічного партнера перетворюється на незручного, з другорядного геополітичного гравця – на одного з провідних, і зараз уже створює величезні безпекові виклики – у тому числі через питання щодо Тайваню.

Тайванське питання

Це ще один приклад довготривалих наслідків помилкових рішень. У 1971 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію 2758, яка визнала КНР єдиним легітимним представником Китаю та виключила представників Республіки Китай (Тайвань) з ООН та всіх її органів. Так КНР зайняла місце Тайваню як представника Китаю.

Але саме на Тайвані зберіглася влада Гоміньдану (国民党 – “націоналістична партія”, заснована Сунь Ят Сеном, лідером китайської республіки, “батьком нації”). Гоміньдан був переможений комуністами Мао за допомогою СРСР в результаті громадянської війни. Отже, ООН визнала комуністичний пекінський уряд єдиним законним представником китайського народу і тим самим заклала “міну уповільненої дії”: адже комуністичний Китай ніколи не відмовиться від зазіхань на Тайвань – буквально, останній острів китайської демократії, який фактично знаходиться під захистом США.

Очевидно, що спроба “силового вирішення” Тайванської проблеми несе у собі величезні безпекові ризики для всього світу, і не тільки через унікальні тайванські виробництва і значний економічний потенціал острова. Позбавляти Китайську Республіку на Тайвані міжнародного визнання було неправильним, несправедливим, і недалекоглядним рішенням. Хоча, чого ще було чекати від ООН.

Радянський чинник

Не можна не бачити, що комуністичний Китай не відбувся б, якби не було впливу СРСР. Тільки підтримка Сталіна зробила перемогу Мао можливою. СРСР відіграв величезну роль у створенні бази важкої промисловості КНР, розбудові НВАК (“народно-визвольної армії Китаю”), і в ідеологічній “накачці” китайських комуністів, що вивчали марксізм-ленінізм за радянськими книжками і постановами з’їздів КПРС.

У цьому стосунку москва теж виступила в ролі такого собі Франкенштейна – вона створила монстра комуністичного Китаю, який досить швидко почав конфліктувати зі своїм творцем. Мао був незадоволений недостатньою, на його думку, роллю СРСР у Корейській війні, де загинуло більше мільйона китайських солдатів. Китайські комуністи-хардлайнери критично поставилися до критики культу особистості і до хрущовських реформ, і звинуватили своїх московських колег у ревізіонізмі і зраді марксизму-ленінізму.

Брєжнєва Мао відверто зневажав. Офіційна китайська преса всіляко ганила “ренегатську клику Брєжнєва-Косигіна”. А в 1968 р. почалася і пряма військова конфронтація на острові Даманський – у китайських джерелах ті події відомі як “звільнення острова Чженьбао” (珍宝岛 – Zhēnbаodаo, букв. “дорогоцінний острів”).

Як відомо, деякі політичні кола в США тоді намагалися скористатися напруженістю радянсько-китайських відносин і “відірвати пекін від москви”. Це не вдалося тоді, і, очевидно, не вдасться і зараз.

Треба розуміти, що за своєю суттю КНР – це те саме, що КНДР, ДНР, ЛНР, чи будь-який інший геополітичний проект, створений москвою для поширення свого імперського впливу. Так завжди діяла москва у своїх зовнішньо-політичних авантюрах: створювала фейкові, маріонеткові, нелегітимні уряди на територіях, на які накинула оком – і це була перша фаза контролю або війни за завоювання цих територій. Такою була і Українська РСР, і ФНР (Фінська народна республіка (1939-1940) під проводом Отто Куусінена, вулиця іменя якого і досі є у москві), і багато інших. Схема стандартна. Різниця – у масштабах і наслідках.

Очевидно, що між планами москви щодо Китаю, які вибудовувалися у кремлівських кабінетах одразу по закінченні ІІ світової війни, і КНР наших днів – “дістанциі огромного размєра”, як казав полковник Скалозуб. Але нам треба розуміти весь шлях, пройдений Китаєм, щоби правильно вибудовувати свою взаємодію зі світовою потугою, якою він зараз є.

Монгольський спадок

Сьогодні мало хто згадує про імперію чингізідів, що в якийсь момент (XIII ст.) підкорила собі весь євразійський степ аж до Тихого океану, а також Китай, що створило одну, осоружно неосяжну імперію.

Монгольська династія, а саме династія Юань (1271–1368), правила Китаєм майже сто років. Її заснував онук Чингісхана, Хубілай, який завершив завоювання Китаю в 1279 році. Династія пала в результаті повстання Червоних пов’язок у 1351–1368 роках, після чого Китай знову перейшов під правління етнічно китайської династії Мін, а згодом і маньчжурської династії Цин, але в основі своїй порядки в китайській імперії мало змінилися.

Московія також постала як московський улус Золотої Орди, створений наказом хана Менгу-Тимура у 1277 році. Як бачимо, порядки на москві також багато в чому збереглися – і саме тому, що московія взялася за наполегливе збирання колишніх ординських земель.

Якщо ви кладете цеглину на цеглину, у вас виходить цегляна стіна. Якщо ви збіраєте землі величезного євразійського суходолу, у вас виходить подоба монгольської імперії. Таким є вирішальний вплив географічних умов і фізичної мапи на формування геопроосторових і геополітичних реальностей в усі часи. У цьому сенсі Китай і московія є частинами одного величезного і довготривалого імперського євразійського пост-монгольського проекту.

І Китай, і московія проходять через свої періоди розвитку і занепаду, коливаються вздовж своєї шкали від хаосу до авторитаризму, сваряться і миряться, і вплутуються у свої халепи. Але Пекін і москва – дві сторони одної монети.

Цікаво, що дивне московитське слівце “іго” – це насправді два китайські єрогліфи. — “ї” – значить “один”, “сам”, і 国 (guó) – держава (графічно – символ влади імператора в межаїх прямокутника території). Отже, — 国, читається як “їguó” – одна держава, чи одноосібне правління, практично, “самодєржавіє”.

Що далі

У старому жарті часів радянсько-китайської конфронтації фігурував “перехід кордону китайськими солдатами невеликими озброєними групами по 2-3 мільйони осіб”. Зараз і правда такий історичний момент, коли москва вскочила в халепу і слабшає, а пекін прагне посилити залежність москви від себе і щось прихопити – чи то лаври переможця Японії у ІІ світовій війні (хоча Японія капітулювала перед США, а не перед КНР, якої тоді ще не було), чи то Тайвань (як великий приз, більший за Гонконг і Макао).

Чи відповідають ці прагнення керівництва Китаю інтересам і потребам народів Китаю? Особливо з урахуванням таких багатомільйонних “меншин”, як уйгури, тибетці (пьоба), та інших із 56 національностей, офіційно визнаних Пекіном? Чого хочуть китайські лідери, і чого прагнуть народи Китаю?

Чи вистачить керівництву Китаю глибини мислення і далекоглядності баченння, яке воно проявило в часи Ден Сяо Піна і запровадження “політики відкритих дверей”, для того щоби зараз, на теперішньому колі історичного забігу, знову прийняти мудрі рішення? Зрозуміло, що найкраще з того, що може зараз Китай зробити у світі – це вкоротити повідок москві і змусити її припинити агресію проти України. Але, як бачимо, замість цього – показовий парад і рукотискання з військовим злочинцем.

Або вони там у Пекіні щось собі таки думають і вичікують, або, як це буває в авторитарних державах, і вже не раз було в історії Китаю, політична еліта “втратила нюх” і впевнено веде свою країну до національної катастрофи. Ми поки що не можемо цього знати. Але нам потрібно визнати вирішальну роль Китаю (а не США) у припиненні московської агресії проти України, і відповідно працювати з Пекіном. Але поки що є стійке враження, що Україна “провалює” роботу щодо “китайського чинника”. Тому виникають дуже серйозні питання до нашого зовнішньополітичного відомства. Хоча, не тільки до нього, але то вже інші теми.