США та Україна у новій світовій реальності

Джон Саліван - засновник і керівник благодійної організації Heroes of Light, що надає необхідну психологічну допомогу дітям України, які постраждали від військових дій через агресію Росії проти України. На превеликий жаль, страх і травми, пережиті такими дітьми, рідко стають предметом уваги. Непроліковані психологічні травми, пережиті дітьми, можуть спричинити довготривалі психологічні проблеми, тому така допомога є необхідною і вкрай важливою.

Але теми нашої розмови з Джоном Саліваном у студії були трохи іншими.

Ми вже звикли до думки про те, що зміни у світі відбуваються дедалі швидше. Але в останні місяці темп став насправді шаленим, і багато людей вважає, що йдеться вже не про «зміни», а про докорінну трансформацію світового порядку – якщо взагалі можна вважати «порядком» той устрій світових справ, який існував після закінчення Холодної війни.

Саме про про цю трансформацію світового устрою і роль США та України ми й розмовляли з Джоном Саліваном. Він – «класичний» республіканець, американець з ірландським корінням, католик, дуже критично налаштований щодо «трампізму» в США, і щирий прихильник України.

Нижче представлені основні тези і теми, в яких ми у бесіді з Джоном досягли повного порозуміння.

«TEAR DOWN THAT WALL”

Ми згадали про предидента Рейгана і його знамените “Michael, tear down that wall” («Михайле, зруйнуй цю стіну» - про Берлінську стіну, і не тільки), сказане ним Горбачову наприкінці існування СРСР, тоді все ще потужної і озброєної до зубів наддержави, що не лише предендувала на роль «глобального гравця» у світовій геополітиці, але й насправді була таким гравцем. Тим не менш, підхід Рональда Рейгана до міжнародних справ не залишив СРСР інших опцій, крім як відмовитися від Берлінської стіни, як і бігітьох інших «стін», і врешті «саморозпуститися».

Сучасна РФ у порівнянні з СРСР часів «пізнього Горбі» - це лише лише якийсь курдупель, в усіх сенсах: військовому, політичному, економічному, науково-технічному, інтелектуальному, культурному, та й будь-якому іншому. Але чомусь лідери Заходу, і передусім США, ніяк не можуть повернутися до рівня політики часів Рейгана і чітко вказати москві її місце – навпаки, вони всіляко зволікають, заграють з агресором і вбивцею, говорять про якісь «угоди», вимагають від України «важких компромісів» на догоду москви, і т.д. Чому?

НЕКОМПЕТЕНТНІСТЬ І “YES PEOPLE”

Частково, причина полягає у такому прикрому явищі, яке добре знайоме українцям: некомпетентність людей, які готують і приймають важливі рішення, що насправді вимагають сильної компетенції. Сталося так, що за зовнішню політику США зараз відповідають люди, які не мають для цього необхідної кваліфікації. І це дуже погано, особливо з огляду на те, яке значення і вплив зовнішня політика США мають для всього світу.

Відсутність базових історичних знань і адекватних сучасності уявлень про агресію РФ проти України – перше, що приходить на думку, коли чуєш, наприклад, заяви спеціального посланця президента США пана Віткова, зокрема, про окуповані РФ території, які Росія начебто «повернула собі» (“retook”), та багато іншої маячні, і не тільки від Віткова. Майже все, що вони говорять за темою, просякнуто прокремлівською брехнею у гірших традиціях московської пропаганди. Тут не має сенсу розбирати детально всі ці абсурдні заяви. Але, загалом - навіть не віриться, що американські високопосадовці «транслюють саме такі месиджі». Різниця з підходами часів «tear down that wall» колосальна. І вже здається, що Америка Рейгана і Америка Трампа – то дві різні країни, які відділені одна від одної не лише часом, а засадничими принципами і цінностями, на яких будуються суспільство.

Усі ці Віткови насправді некваліфіковані, або заангажовані. Таких людей в США назувають yes people, тобто людьми, які завжди кажуть «так» босові, навіть якщо той верзе відверту маячню, і завжди підтримують «генеральну лінію». Особиста відданість в обмін на посаду. Вассал, вірний своєму сюзеренові в обмін на землю. Якесь дивне і трохи моторошне відлуння феодалізму – нажаль, знайоме й українцям. Але чому так сталося, що саме цих yes people, оцю всю брудну піну, винесло на гребінь нової політичної хвилі? Безсумнівано, на таку піну є певний суспільний запит. Точніше, «критична маса запиту». США значною мірою виявилися готовими до приходу трампістів і технофашистів до влади. Це результат довготривалих тенденцій і важливих процесів, які відбувалися в американському суспільстві десятки років.

ВІДХІД ВІД БАЗОВИХ ЦІННОСТЕЙ – СВОБОДА, ПРАВДА, СПРАВЕДЛИВІСТЬ

Цей результат, отой поточний політичний ландшафт США, особисто для Джона Салівана виглядає, без перебільшення, трагічно. На його думку, основна проблема у тому, що трампісти і «технофашисти» на чолі із самим Трампом дистанціюють США від тих базових принципів і цінностей, на яких Сполучені Штати постали, розвинулися і досягли успіху, що зробив цю країну найпотужнішою у світі. Але тут ідеться не про потугу, яка сама по собі ніколи не була найвищою цінністю, а, скоріше, «побічним продуктом» вдало обраної моделі цивілізаційного розвитку на основі справжніх цінностей. Цінностей, центральне місце серед яких займає свобода.

До біса світовий порядок, який придушує свободу. Це не порядок, коли велика країна «має право» вказувати меншій, як жити, до яких альянсів вступати, як захищатися і яку мову визначати державною. Це не порядок, коли можна вдертися в хату до сусіда і забрати собі те, що сподобалося. Коли можна розділити світ на «сфери впливу» і гратися в геополітику на глобальній шахівниці, нехтуючи свободою і правами цілих народів.

Для такого «порядку» потрібна масштабна брехня, яка створює зручні псевдоісторичні наративи, тиражує пропагандистські оповідки, відводить на другий план принципову різницю між агресором і жертвою, між загарбницькими намірами і правом на спротив. У цій брехні ґвалтівник, кат, терорист, грабіжник і військовий злочинець стає лише «стороною конфлікту», з яким треба укласти якусь «угоду». Хто хотів угоди з військовим злочинцем Мілошевичем? З Бен Ладеном, з Хусейном? Чим вони гірші за Путіна? Тим, що не мали ядерної зброї? Але наявність певної небезпечної зброї не робить злочинця «стороною конфлікту» і не відміняє необхідності притягнення його до відповідальності.

Свобода проти тиранії, правда проти брехні, справедливість проти несправедливості – ці протистояння лежать в основі розвитку всієї цивілізації. І тут не матиме значення нерівність сил. Давид проти Ґоліята (Голіафа), триста спартанців проти цілої армії персів, Нідерланди проти іспанської корони, Американські штати проти Британії – сили нерівні, але якщо правда на твоїй стороні, це міняє все. Історію творять ті, хто стоїть за правду до кінця. Навіть у меншості. Навіть під тиском. І боротися все одно треба, бо історія, за влучним виразом Гегеля - це прогрес свободи.

Можна зробити вигляд, що цих фундаментальних протирічь не існує, чи що вони «не такі вже й важливі»? Можна – саме такими розмовами про «світовий порядок», «баланс інтересів сторін конфлікту», «уникнення ескалації» і т.д. Але такі наративи у кінцевому підсумку спрямовані на знищення свободи, правди і справедливості у світі, і на розворот історії назад, у минуле. А історія не любить такого і завжди змушує дорого заплатити за подібні спроби. Майбутнє завжди перемагає – хоча б тому, що воно настає.

«СЯЮЧЕ МІСТО НА ПАГОРБІ»

Важлива частина «американської мрії» - це концепція «сяючого міста на пагорбі». Багато поколінь американців звикли думати про свою країну як про оплот свободи, правди і справедливості, що є взірцем для всього світу. США як держава зробили безліч помилок у спробах відповідати саме такій візії. Але цінності, що лежать в її основі, залишалися незмінними. І от тепер у багатьох американців складається враження, що США вже не є «сяючим містом на пагорбі» - саме тому, що цінності зруйновано, замулено, і відсунуто на задній план.

Принесення моралі та етики в жертву ситуативній «геополітиці інтересів» робить неважливою саму ідею захисту слабких від утисків і несправедливості сильних. Для багатьох американців це щось подібне до відчуття «втрати ґрунту під ногами» - якщо ми не захищаємо слабких, ми втрачаємо себе.

Тут згадуються невиконані обіцянки Будапештського меморандуму. Формальні юридичні нюанси, які виправдовують «необов’язковість» виконання таких обіцянок, закріплених у форматі меморандуму, не повинна затуляти прикрого факту: морально-етичну складову міжнародних відносин тепер уже зруйновано. Яким може бути новий світовий порядок, якщо в ньому нема етики та моралі?

«КИТАЙСЬКИЙ СИНДРОМ»

Нове американське керівництво, здається, хоче трохи пограти у нову гру проти Китаю. При цьому воно виходить із абсолютно хибного припущення, що президенту Ніксону (теж, до речі, імпічнутому) та його держсекретарю Кісінджеру у 70-і роки вдалося «відірвати» КНР від СРСР, що зруйнувало небезпечний для Заходу союз двох комуністичних автократій. Можливо, вони вважають, що поступки москві в «українському питанні» відірвуть мокву від Пекіна і дадуть США «кращі карти» у якійсь новій-старій антикитайській грі.

Але вісь «москва-Пекін» почала руйнуватися років на 20 раніше, ще після Корейської війни. Пекін був незадоволений тим, що перемоги досягти не вдалося, втрати НВАК («народно-визвольної армії Китаю») були колосальні, Південна Корея встояла, а москва так і не ризикнула відправити війська і розпочати наземну операцію. Мао поважав Сталіна, підтримка якого фактично привела китайських комуністів до влади, але зневажав Хрущова як «ревізіоніста», а Брєжнєвим узагалі гидував. Вже у 1969 р. відбувся прямий військовий конфлікт на острові Даманський, який міг перерости у велику війну. Тому Ніксон із Кісінджером тут зовсім ні до чого.

Сьогодні ж усі спроби «знову відірвати» москву від Пекіна будуть абсолютно нереалістичними. Китай ніколи не дозволить собі втратити такий зручний сировинний придаток і величезний перспективний простір для «повзучої колонізації». Для нас важливо, щоби підтримку України було збережено і посилено, щоби нам допомогли перемогти, чи хоча би не дали «впасти», і замість цього не відсунили б Україну на периферію порядку денного світової геополітики задля якихось фантазійних геополітичних ігор ближчого майбутнього.

«УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ»

Москва заявляє, що хоче «остаточно розв’язати Українське питання». Навіть у самій цій риториці москви не можна не побачити подібності до прагнення німецьких націонал-соціалістів «остаточно розв’язати єврейське питання» (Endlösung der Judenfrage), що стало основою політики Третього Райху щодо євреїв. Тому підтримка України усвідомлюється багатьма американцями як продовження боротьби «сяючого міста на пагорбі» проти найтемніших, найстрашніших сил, які бачила історія людства.

Але таке усвідомлення серед різних верств населення США не є повсюдним і достанім. Демагогія трампістів і технофашистів багатьом задурила голову, та ще й московська пропаганда добряче до цього долучилася. Чи США допоможуть Україні перемогти? Чи перестануть лідери Західного світу боятися поразки і розпаду московського царства? Чи нарешті усвідомлять вони, що найкращий спосіб уникнути загроз і викликів, які постійно генерує це царство – це поразка агресора у розв’язаній ним війні і дефрагментація цього небезпечного державного утворення?

Чи, може, Україна буде принесено у жертву заради ситуативного «примирення» і «умиротворення», і цю жертву буде використано для розігравання нових комбінацій на світовій шахівниці – наприклад, отих от заздалегідь безперспективних спроб «знову відірвати» москву від КНР, щоби розпочати якусь нову гру проти Пекіну, чи ще бозна яку гру?

ЩО РОБИТИ

Всі ці питання відкриті. Багато залежить від громадянського суспільства у США та інших країнах Заходу. Опінія громадянського суспільства у західних демократіях дуже важлива і багато в чому визначає принципові політичні рішення. Тому задача полягає в тому, щоби використовувати всі доступні канали комунікацій, «народну дипломатію» і горизонтальні зві’язки, щоби впливати на громадську думку – саме у контексті цінностей. Треба розмовляти зі світом, доводити свою правоту, працювати і боротися за перемогу свободи, правди, справедливості. Бо відмова від боротьби коштуватиме дуже дорого – всьому людству, не тільки Україні.