Галицька площа, Брест-Литовський проспект

Площа “Перемоги” у Києві якийсь час була безіменною, аж поки у 1869 році не отримала назву “Галицька”, бо звідти починалася дорога на Галичину. Рушійною силою розвитку цієї частини міста була торгівля, яка особливо піднялася по завершенні будівництва залізниці вздовж р.Либідь. Неофіційно площа називалася “Євбаз”, тобто “Єврейський базар”. Між двома світовими війнами більшовики спробували були її перейменувати на Площу Повстання 1905 р, але назва "Галицька" лишалася аж до 1952 року, коли вона і стала площею "Перемоги”.

Брест-Литовський Проспект пав жертвою радянського “побєдобєсія” пізніше, у 1985, коли його перейменували на проспект “Перемоги”. Тоді центр площі “прикрасили” білою штичкою із радянською золотою зіркою нагорі, а на самій штичці написали роки радянсько-німецької війни, 1941-1945. Тими ж цифрами “прикрасили” и пару будинків, з яких починається проспект. Зараз цих прикрас на будинках, слава Богу, вже немає.

Декомунізація поки що не дійшла до площі і проспекту, хоча цілком логічно було б повернути площі її історичну назву - Галицька, і проспект знову зробити Брест-Литовським, яким він завжди був. Але українське суспільство, кажуть, поки що не готове до цього. Чи це насправді так?

Кажуть, перемога таки була, то ж на її згадку хай буде і проспект, і площа. Але з огляду на те, що то була перемога Сталіна над Гітлером, яка поновила окупацію України, навряд чи це була та перемога, на честь якої треба мати ці назви на мапі Києва. А для того, щоби пам’ятати жертви України у другій світовій війні, в нас багато інших локацій.

Кажуть, білу штичку та радянську зірку на ній треба залишати, бо воно має якусь там архітектурну та естетичну цінність. Це теж навряд, бо ставили ж її не для естетики, а для промиванням мізків. І дати там теж зазначено неправильні, адже війна почалася не у 1941, а у 1939 році - тоді, власне, “асвабадітєлі” вже почали масово вбивати українців Галичини.

Кажуть, від перейменувань не покращується життя. Але воно і не покращиться ніколи, якщо символи радянщини і далі бовванітимуть тут і там. Декомунізація - необхідна умова прогресу суспільства, хоча, разом із тим, і недостатня. Назви і пам’ятники радянщини систематично і постійно відтворюють “совок” у головах, а це шкодить справі.

Кажуть, українське суспільство не сприйме декомунізації пл. і пр. “Перемоги”, бо поки що не готове до цього. Так і не буде готове ніколи, якщо робити декомунізацю “лагідно” і миритися із тим, чого у принципі у наших містах не повинно бути. З іншого боку, варто це зробити зараз хоча би для того, щоби продемонструвати собі і всьому світові, що вороття немає, і радянщини та московщини тут більше ніколи не буде.

Особливо цікаво буде подивитися, як волатимуть у Москві, що, мовляв, у Києві перейменували площу “вєлікой пабєди” на честь “галіцкіх фашистов”. Одне лише естетичне задоволення від тої неминучої істерики варте перейменування.

Отже, це має бути Галицька площа і Брест-Литовський проспект. І про це вже треба починати серйозно говорити.