Український гетьманат

Згідно з Конституцією, Україна є демократичною республікою. Але практика нашого державотворення в останні 30 років показує, що демократична Українська республіка поки що є скоріше недосяжним ідеалом, ніж реальністю нашого життя.

Ми й досі у пошуку. Якою є найкраща модель державного устрою - республіка парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська? Нам потрібна централізація чи децентралізація? Як збалансувати гілки влади? Чи завершили ми конституційний процес, треба чи не треба переробляти Конституцію, і якщо так, то як саме? Як зробити інституції менш "імітаційними" та більш життєздатними? Таких питань безліч. При цьому, що б ми не робили, чомусь у результаті завжди виходить якась карикатура на гетьманат. Кожна наступна владна "команда" фактично, гребе під себе, а доступ до тіла першої особи стає найціннішим ресурсом. Тому скільки б не говорилося про "розбудову держави" - ми вже бачимо, що "набудували". Нічого республіканського у ній немає і бути не може.

Гетьманське очільництво

Разом із тим, гетьманство як таке є надбанням багатовікової державотворчості нашого народу. Наш президент символічно бере у руки булаву. Гетьманське очільництво - основний, базовий символ і навіть системоутворюючий міф української державності. І скільки б ми не намагалися поховати цей фундамент під нашаруваннями нашої недолугої пост-радянщини, він і досі там і ніколи нікуди не дінеться.

Можливо, йдеться про психологічну, або навіть психіатричну проблему. У глибині душі ми знаємо, що потребуємо мудрого, справедливого і далекоглядного гетьманського очільництва. Але ми погано розуміємо, що це таке, і ніяк не можемо цю потребу визнати. Навіть більше - ми паталогічно її боїмося. Ми прагнемо гетьманату і тікаємо від нього - сьогодні так само, як і сто років тому.

Другий Гетьманат

Останній гетьман України, Павло Скоропадський, стояв на чолі нашої держави лише сім місяців. За цей короткий час державотворчий та інституційний здобуток Другого Гетьманату і особисто гетьмана є навдивовижу великим. Частково ми й досі цим здобутком користуємося. Але українське суспільство тоді, трохи більше ста років тому - теж досить незріле, як і зараз - врешті решт не схотіло об'єднатися навколо постаті гетьмана. Чому?

Боялися. Боялися централізації та узурпації, перетворення гетьманату на монархію. Побоювалися, що матимемо у Києві якогось нового царя. Цими страхами активно користалися ліваки всілякого сорту, демагоги, псевдо-ліберали і псевдо-республіканці, які спекулювали гаслами "свободи" і "демократії". Вони обіцяли все і одразу - незалежну демократичну Українську республіку, сильну і заможну. Чого ж вони досягли?

Єдиний їхній здобуток - повалення Другого Гетьманату і еміграція Павла Скоропадського. Все інше вони успішно пустили за вітром. Результат відомий - загальна поразка національно-визвольної боротьби 1917-1921 років, московсько-більшовицька окупація України, голодомор, і частково - катастрофа другої світової війни. Багатомільйонні жертви, втрачені покоління і ціле змарноване століття.

Якби ми встояли тоді: висновки, які треба робити

Треба робити висновки. Очевидно, якби ми змогли встояти тоді, якби змогли об'єднатися навколо постаті гетьмана, історія розвивалася би зовсім іншим шляхом і ми, можливо, зараз би вже жили у тій омріяній, незалежній демократичній Українській республіці, до якої нам сьогодні все ще дуже далеко.

Кажуть, історія не знає слова "якби". Але це не так. Слова "якби" не знає таблиця дат і подій. А історія - не таблиця. У кожний історичний час люди приймають якісь рішення, наслідки яких укриті в темряві майбутнього. І в ситуаціях вибору, особливо історично важливого вибору, слово "якщо" має ключове значення. У цьому сенсі, вся історія людства - одне велике "якби" у намаганнях прийняти правильне рішення.

Без "якби" залишається механічна фіксація на кшталт "сталося те, що сталося" і "маємо те, що маємо". Ці сентенції - для тих, хто згоден ходити колами по граблях, бо не може або не хоче вивчати уроки історії. На жаль, сучасна демократія надає таким людям можливість впливати на прийняття історично важливих рішень шляхом голосування на виборах.

Тому, власне, ми і маємо те, що маємо. І навіть не усвідомлюємо того, що маємо. А саме - гетьманський спадок.

Що таке гетьманський спадок?

Це, безумовно, монастир св. Харалампія у Гамаліївці - спаплюжена і дивом збережена святиня, усипальниця роду Скоропадських і у перспективі - пантеон діячів української державності, який повинен стати святим місцем для кожного українця незалежно від його етнічного походження та конфесійної приналежності. Це й тіло останнього обраного гетьмана, Павла Скоропадського, яке, очевидно, треба перепоховати в Україні, у крипті цього монастиря, поруч із іншими представниками цього славетного роду. Гетьманський спадок - це і сама родина гетьмана і його досі живі нащадки, які живуть далеко від України. І нарешті, це сам історичний і державотворчий досвід українського гетьманату, який ми повинні цінувати - так само як маємо вшановувати всіх людей, хто нам цю державу творили.

*****

P.S.
За останні тридцять років ми змогли пересвідчитися, що безпосередній, прямий перехід від УРСР до омріяної Української Республіки є практично неможливим. Так само як і був він неможливим сто років тому для тодішньої України-Малоросії.

Стрибати вперед, ігноруючи логіку і окремі етапи суспільно-історичного розвитку, ніколи не виходить. У світі повно прикладів того, як не вдається реформувати те, що було, у те, що хочеться мати. В один хід нічого не вирішується. Чи не варто нам сьогодні зрозуміти, що це правило стосується і нас? Що український гетьманат - не ціль, а необхідний етап та інструмент досягнення нашої суспільно-історичної мети?

Дивіться новий трейлер документального кінопроекту "Гетьманський спадок":