Ronin

tag:ronin.com.ua,2005:/sitemap Articles 2026-04-03T21:45:02+00:00 tag:ronin.com.ua,2005:Post/1216 2026-03-31T13:35:47+03:00 2026-04-02T23:27:49+03:00 Іван-дурак, чьїх будєш? В нас часто говорять про те, наскільки ницими та жалюгідними є архетипічні персонажі болотяного фольклору. Згадують про Івна-дурака - недоумковатого неробу, який лежить на печі і чекає, що все йому буде “по щучьєму вєлєнію”. Це загалом справедливо, але має під собою значно глибший і темніший культурно-історичний субстрат - субстрат, який і досі багато в чому визначає те, ким і чим насправді є болотяні мешканці. Чому Іван - Дурак? Це не характеристика особистості і не образливе прізвисько, а частина імені. Народився хлопчик, його назвали Іваном, і одразу ж нарекли Дураком для того, щоби різна болотяна нечисть - поторочі (кікімори), водяники, болотники, русалки, лєші - та інші злі, смертоносні та демонічні істоти не цікавилися хлопцем і не звертали на нього увагу (“что с дурака взять”). Та й взагалі, дураком на москві бути безпечніше. Таких прізвиськ було дуже багато. Давали їх також протягом життя. Косой, П’яница, Бєздєл, Глупой, Вор, Кривой і т.д. Вони не лише відображали відповідні аспекти особистості, а й грали ту саму “магічно-забобонну” роль: сказати про людину щось погане, щоби ніяке зло до неї не наблизилося. Ну і “чтоб не сглазіть, назову єго дурак”. Негативний ідентифікатор як оберіг від нечисті - частина виживання у тому темному середовищі. Але такі прізвиська - лише третя частина “системного ідентифікатора”. Крім імені, ще була належність. “Чьїх будєш”? Якого баріна холоп? Іван Кобилиних Дурак (поміщиків Кобиліних), Федька Шуйських Вор (бояр Шуйських), Єгорка Бєльських Глупой (князів Бєльських), Матрьона Скуратових Толстуха (належала Скуратовим) і т.д. Людина - лише майно, і не дуже цінне, насправді. Загалом, то все має вигляд абсолютної дикості, але так воно і було дуже довгий час. Багато в чому і зараз там так воно є. Лише у XVI–XVII столітті фіксуються перші повні форми (прізвища, імена, по батькові) для представників привілейованих станів: князі, бояри та багаті купці - але і там залишився потужний слід прізвиськ. Для більшості ж населення ідентифікатором був той самий: ім’я, приналежність, принизливе прізвисько. За душогуба Петра І було запроваджено систему паспортів для пересування країною та збору податків, що вимагало більш чіткої ідентифікації. У цей період прізвища стали обов'язковими для духовенства, купців та небагатьох вільних людей. І лише після 1861 року відбулося масове отримання прізвищ колишніми кріпаками. Але справа йшла повільно. Іван Кобилиних Дурак не дуже хотів міняти свій ідентифікатор (прямо як оце зараз хтось і досі не хоче отримувати ІПР). І от у 1888 році Сенат видав спеціальний указ, згідно з яким “мати прізвище — не лише право, а й обов'язок кожної особи”. Допомогло мало, бо перепис 1897 року показав, що близько 75% населення імперії все ще не мали офіційно зафіксованих прізвищ. І лише у 1930-ті роки в імперії відбулася повна і остаточна кодифікація моделі Прізвище-Ім'я-По батькові (ПІБ) для всього населення під час сталінської масової паспортизації. Саме тоді прізвища стали юридично незмінними та обов'язковими для всіх громадян, включаючи сільських жителів. Які, щоправда, паспорти отримали ще дуже нескоро. Тому розмови про болотяний архетип "Івана-дурака”, безумовно, справедливі, але треба дивитися глибше: у той морок безправ’я, забобонів, дурощів, псевдомагічного мислення, приниження і відсутності свободи, в якому зростав і формувався болотяний етнос. Це той морок, в якому він існує і досі, і в який намагається затягти всіх інших. Нас у першу чергу, бо й досі намагаються втовкмачити нам і всьому світові ідіотичну ідею про те, що ми - це вони. Нічого не вийде. Вони не зроблять нас такими, як вони. Ми ніколи не були і ніколи не будемо ними. 2026-03-31T13:35:47Z Олег Базилевич tag:ronin.com.ua,2005:Post/1215 2026-03-17T23:59:20+02:00 2026-03-18T13:11:06+02:00 "Динамо" Київ, сезон 1976 року. Що насправді відбулося, і чому За останні півстоліття тема невдалих виступів київського Динамо у сезоні 1976 року висвітлювалася неодноразово, але, на жаль, в основному невідповідно. Тому вважаю за потрібне дати деякі роз’яснення, особливо щодо “надвеликих навантажень” і “неперевірених експериментів” — а саме у цьому і досі продовжують звинувачувати тренерський штаб. Насправді основні експерименти за даною системою підготовки футболістів було завершено у 1970–1973 рр. у тих командах, в яких працювали тоді В.Лобановський і О.Базилевич: Десна (Чернігів), Шахтар (Кадіївка), Дніпро (Дніпропетровськ) та Шахтар (Донецьк). Науковим керівником цих експериментів був Анатолій Зеленцов, а зв’язуючим звеном між Лобановським і Базилевичем — помічник Лобановського у Дніпрі, Олександр Петрашевський. Усіх цих людей сьогодні вже немає з нами, тому віддамо належне їхній натхненній роботі. А також експериментам, які повністю виправдали себе і розкрили справжній потенціал нових методів тренерської роботи вже в київському Динамо 74–75 рр. У 1975 р. спортивне керівництво у москві фактично приневолило Лобановського і Базилевича взяти відповідальність за виступи збірної срср. Широко відомо, що київське Динамо було змушене виступати у футболках збірної. Лобановський і Базилевич були проти, бо розуміли ж ризики, але керівництво наполягло, і відмовитися було не можна. Мало того, перед цією командою і цими тренерами було поставлено задачу: виграти Олімпіаду в Монреалі (1976). Здавалося б - якщо ви вже ставите перед людьми такі задачі, то дайте ж їм можливість працювати спокійно, як вони знають і вміють. Власне, Лобановський і Базилевич сподівалися, що так і станеться. Але вийшло інакше. Система Лобановського-Базилевича-Зеленцова багато в чому протирічила усталеним методам тренерської роботи тих часів і методичкам московських інститутів, а головне - сильно дратувала московських чиновників. Вони вважали Лобановського і Базилевича “вискочками” і “авантюрними експериментаторами” і постійно ганили їх на нарадах у Спорткомітеті срср. Тут не можна не вбачати традиційно зверхнього ставлення москви, а також московських ревнощів, які виникали тоді, коли Києву щось вдавалося, а москві ні. Також це була класична імперська апропріація: всі нагороди і здобутки - “в копілку совєцкого спорта”. Але тут була і підстава. Москва вирішила, що тренерський штаб збірної “трєбуєт усілєнія”, а методи його роботи - серйозної корекції. До команди був приставлений “смотрящій”, такий собі Марк Годік — доктор наук, професор, теоретик в галузі підготовки спортсменів. Він приїхав із московськими методичками і рекомендаціями, які фактично руйнували програму підготовчого періоду перед сезоном 1976. Не вдаючись у деталі, відмічу: вся ця московська теорія зводилася до маніпуляції параметрами об’єму і інтенсивності навантажень (цілком у дусі панівного в ті роки “нєуклонного повишенія” всього, що можна і не можна) без належної уваги до функціональної спрямованості тренувань. Наша київська школа вже в ті роки зусиллями Лобановського, Базилевича і Зеленцова була значно прогресивнішою. Але в результаті всі “наукові” рекомендації Годіка звелися до невиправдано високої частки тренувань високої інтенсивності в умовах базової гіпоксії середньогір’я. Йдеться про той “надважкий” тренувальний збір у Бельмекені (Болгарія) перед початком сезону 1976 - збір, який фактично загнав команду у функціональну яму. Тренери намагалися протягом сезону якось виправити положення, але тут вони і правда діяли майже наосліп. Саме такого досвіду — термінової корекції функціонального стану команди після згубного підготовчого періоду — тоді в них і правда не було. Сьогодні це може здатися якоюсь бздурою: перетворити клубну команду на збірну країни, грубо втрутитися в тренувальний процес, змусити виконувати рекомендації якогось інституту - хай навіть і центрального інституту фізкультури. Але тоді були інші часи. Тренерський штаб був змушений погодитися, бо це був фактичний наказ Спорткомітету срср та ідеологічного відділу цк кпсс. Бо вони ж тепер були тренерами збірної срср і мусили коритися. Це зараз можна фантазувати на тему того, що можна було б відмовитися, але треба розуміти совєцькі реалії тих часів. У "капеесесівців" було дуже багато важелів тиску на по суті безправних спортсменів і способів розправи, від “партбілет на стол” і далі за списком. Очевидно, жоден тренер не стане нічого міняти в системі підготовки, яка з року в рік приносить хороший результат. Бо нащо ж. Але сьогодні, через 50 років, і досі звучать розсуди про “молодих тренерів”, які “спіймали зірочку” і щось там не те зробили, запровадили якісь “надвисокі навантаження” - знов те саме, що тоді писали московські (!) газети про київське Динамо. Відчувалося, що москва тоді навіть раділа невдачі. Але це була відносна невдача. Півфінал Кубку чемпіонів, бронзові медалі Олімпіади — сьогодні про такі “невдачі” українського футболу ми можемо лише мріяти. З роками я все більше думаю, що це була підстава і розправа: навалити на людей зобов’язання і створити ситуацію, в якій вони просто не мають шансів впоратися на всі сто. До речі, Марк Годік через сім років після цього всього таки визнав свою неправоту, помилковість своїх “рекомендацій” і вибачився. Не публічно, а сам на сам, у розмові з Базилевичем, під час захисту дисертації Базилевича “Управління підготовкою футболістів високої кваліфікації на основі моделювання тренувального процесу” в москві, у тому ж центральному ін-ті фізкультури (ГЦОЛІФК), у 1983 році. Щоб вона вже згоріла, та москва. Але то вже інша історія 2026-03-17T23:59:20Z Олег Базилевич tag:ronin.com.ua,2005:Post/1214 2026-03-11T19:22:59+02:00 2026-03-18T11:23:59+02:00 Вороны Городок Каинск был не то чтобы большим городом, но и деревней назвать его было трудно. Уездный городок в несколько сотен дворов. Тюрьма, школа и даже собор, что говорило о претензии на величие. Именно там, на краю империи, довелось провести детство герою нашего рассказа. Маленький Янкель с детства любил птиц. Бывало, раздаст им по дороге в школу весь свой скудный завтрак. Живот потом крутило от голода и, вместо постижения науки, мальчик представлял, как птицы в неком подобие сказочных санок несут его по небу в светлое будущее, где всего в досталь. Однажды отец Янкеля собрался на похороны родственника, который устроился, несмотря на запрет селиться близко к Петербургу, в небольшую мастерскую в Царском селе. Там быстро спился, и находился при смерти. Отец питал скромную надежду, что ему хоть пара сапог в наследство перепадет, да и само подобное путешествие было чуть ли не самым значительным событием в его монотонной мастеровой жизни. По крайней мере, так он объяснил супруге свою дальнюю поездку. Из всех 9 детей, по непонятной причине, он взял только маленького Якова. Эта поездка косвенно привела к событиям, что в дальнейшем навсегда изменили ход истории практически всей планеты. Видимо, так распорядилась судьба, в которой ничего просто так не происходит, и все запланировано заранее. После скромных похорон, на поминки отец сына не взял, а отправил прогуляться. Именно тогда Яша столкнулся с картиной, которая преследовала его в страшных снах всю жизнь. В прекрасном ухоженном саду, недалеко от дворца, он увидел трупы сотен больших черных птиц с вывернутыми на сторону головами и скрюченными в агонии лапками. Равнодушный дворник сгребал их огромной метлой в кучу, бурча под нос: «Их Величеству забава, а мне убирай...» В память мальчика навсегда врезалась страшная черная гора, из которой между перьями некогда сильных крыльев, то тут, то там виднелись клювы и когти. Много где поносило Яшу. Выбился он в люди. Стал « большим человеком» в новом непонятном времени. Можно даже сказать, страшным человеком в страшном времени. И вот, однажды, судьба свела Якова с тем, кого раньше он, как впрочем и практически все население страны, видели только на портретах. И не просто свела, а в каждодневном общении, от которого они оба не имели возможности отказаться. Разные разговоры вел сын стекольщика с бывшим властителем судеб огромной империи. Яков все больше слушал и, хотя со многим был несогласен, не спорил, а просто мрачнел лицом и уходил к себе в кабинет. Уже одно то, что он мог позволить себе прервать беседу с августейшим лицом в любой момент по своему желанию, наполняло его значительностью. Прошла весна. Наступили летние дни. Яков, вроде, даже сдружился с охраняемым лицом, если это можно так назвать… Пролетарская ненависть не бурлила в его жилах. Работа, как работа… Раз партия поручила - нужно исполнять! Обыденно и рутинно проходил день за днем. Когда пришла та самая телеграмма от старого товарища и тезки, Яков никаких особых чувств не испытал. Раз партия требует… им там виднее. В тот самый день он встал как обычно. Позавтракал. Остатки хлеба по привычке разбросал на улице птицам. Теперь хлеба, да и всего остального, у Яши было вдоволь. Зря что ли они с коллегами реквизировали «излишки» у местных богатеев. А у некоторых, даже, не то что излишки, последнее забрали. Пусть знают! Полуголодное детство, заискивание отца перед клиентами и властью оставили свой след. Теперь настала очередь унижать других. Для себя Яша считал это высшей справедливостью. Белоснежный дом военного инженера Ипатьева на склоне Вознесенской горки даже из-за высокoго, недавно выстроенного забора, был виден издалека. Особенно, в первых солнечных лучах нового дня. Июль, лучший месяц в тех краях, был в разгаре. День прошел в хлопотах. Нужно было многое организовать самому. Яков с детства никому не доверял, а сброду в охране и подавно. К порядку он был приучен еще с ранних лет, в лавке часовщика Пермана, где служил подмастерьем. Поздно вечером, перед тем как разбудить пленников, он еще раз проверил оружие - Кольт и наградной Маузер. До этого Яша вынимал свою любимую игрушку только для острастки, но в дело никогда не пускал. Так, потыкать в лицо холодным стволом полумертвому от ужаса бывшему богатею или вшивому интеллигентишке, не желающему понимать все величие момента революционных свершений. Постоянное же похлопывание деревянной кобуры по бедру при ходьбе вызывало не раздражение, а наоборот, успокаивало. Придавало чувство своей исключительности и власти. Ночью того же дня он приказал всем собраться в подвале. Даже принес им несколько стульев. Потом коротко, без особых эмоций, зачитал семье для чего их здесь собрал. « Что-что?..» - спросил Бывший близоруко прищурившись, будто не расслышал. Он был явно не в силах осознать услышанное. Душный воздух подвала становился все гуще и невыносимо давил на присутствующих. Нереальность происходящего будто материализовалась и сковала людей и охранников липкой тиной ужаса. Все молча смотрели на Якова. Он неожиданно для себя осознал, что как не впиваются его крепко сжатые побелевшие пальцы в рукоять атрибута власти, посмотреть в глаза человеку, с которым он каждый день общался, и который лично ему, Яше, ничего плохого не сделал, он не сможет… И тут опять, как часто бывало в детских кошмарах, маленький Янкель ясно увидел перед собой страшную черную гору из птичьих трупов. « А вот что!» - крикнул он, будто отчаянно гоня этот детский страх, и выстрелил в него 2026-03-11T19:22:59Z Максим Пестун tag:ronin.com.ua,2005:Post/1213 2026-02-09T13:03:49+02:00 2026-03-18T11:17:26+02:00 Шестнадцатый этаж Сегодня случайно попал на Троещину. В тех домах, которые я увидел вокруг, не было света и давно нет тепла. Но там живут люди. Живут и верят, что скоро наступит Весна. «Хорошие русские» из стран ближнего и особенно дальнего зарубежья льют слезы, жалея бедных украинцев, и настойчиво просят их пойти на «мирные» условия, которые выдвигает Путин. Отдайте ему то, что он просит. Поверьте, так будет лучше. Вам все равно не победить!... Это, мол, ваши плохие олигархи специально затягивают войну. Восстаньте против них. Это они украли ваш свет, тепло… и продали… Это не ваша война» Можно подумать, что «хороший Путин» бомбит украинские города, убивает украинских детей, устраивает Холодоморы в многомиллионных городах из человеколюбия. И начал он все это, чтобы избавить русскоязычных людей от страшных бандеровцев. Именно поэтому старательно уничтожает восток Украины, где русскоязычное население составляло большинство до начала российской агрессии. Особенно безжалостно бомбит Одессу, Херсон, Харьков.. Эту его логику можно понять так: «если он уничтожит все русскоговорящее население, то «злые бандеровцы» не смогут его притеснять. Нет человека, нет проблемы!» Достойный ученик Сталина Но если Путину удалось запудрить мозги недалекому американскому политическому руководству, то с украинцами, которые хорошо помнят свою историю, этот фокус не удастся! Мы хорошо помним Батурин, Новгород, Козельск, Полоцк… Мариуполь, Волноваху, Бахмут, Соледар, Северодонецк, Лисичанск, Бучу… То, что для других подлость для россиян военная хитрость. Они до сих пор прославляют карателя Суворова, который отличился в основном в борьбе с народными восстаниями. Особенно запоминается пример с Нагайцами, верхушку которых он пригласил на переговоры и после пира в их честь всех во сне вырезал. Зная все это, мы понимаем, что отдав Путину укрепления, которые он не может взять уже 4 года, и просит помочь в этом друга Дональда, мы получим не мир, а новую резню. Понимает это и его заокеанский «друг». Поэтому не спешит давать никаких гарантий. Напоминает: «Сначала научитесь прыгать, а потом нальем воду в бассейн» Тем более, что основным условием Путина в его «мирном» плане и есть отсутствие любых гарантий безопасности для Украины. Но вернемся на Троещину. На выходе из подъезда я встретил очень старенькую сгорбленную бабушку с палочкой. На вид ей было не меньше 85 лет. Старушка стояла около приоткрытой замерзшей двери дома и говорила по телефону, а рядом крутился большой рыжий кот. «Жива… кот.. не работал трое суток…» - донеслись до меня обрывки фраз. - Это ваш котик? - спросил я. - Своего я похоронила, ответила старушка. - Не выдержал… - Чем могу вам помочь? Я остановился, хотя после 15 минутного пребывания в квартире этого насквозь промерзшего дома замерз сильнее, чем на улице, и мечтал скорее отогреться в машине. - Чем?.. Старушка задумалась - Мне сейчас обратно на 16 этаж подниматься… Вот спустилась, чтобы телефон оживить. Уже работает! Заверила она, увидев мое беспокойство. - У вас есть кто-нибудь, кто помогает? - Спасибо, сынок. Иногда соседи, но сейчас и они разъехались. - Как же вы... сами?.. Я немного растерялся, хотя понимал, что она такая не одна, не только в Киеве, но даже в этом огромном многоэтажном доме. Бабушке было явно приятно мое внимание, и она начала меня успокаивать. - Свет иногда включают, только тепла уже нет давно… Раньше кот меня грел, а сейчас… Все хорошо, только… шестнадцатый этаж… Бабушка явно была рада вниманию. Думаю, много дней ей не с кем было поговорить. - Как думаете, может зря все это? Не нужно было воевать?.. Спросил я, помня недавний разговор с заокеанскими собеседниками. - Как не нужно?! Старушка сразу как-то выпрямилась, и даже палка в ее руках стала выглядеть иначе. - А что ж нам, под Путиным жить?! Это же не жизнь будет! Мне все равно, я свое почти отжила, а вам, молодым, как?! Были бы у меня внуки, я бы им наказала, чтобы пошли, чтобы боролись!.. Старушка вспомнила что-то свое и почти расплакалась. Я вытащил все деньги, которые были с собой и протянул ей. Мне очень хотелось, чтобы она взяла! - Пожалуйста, закажите еды домой! К моему огромному облегчению бабушка не отказалась. - Спасибо, что такие есть! Пусть у тебя все будет хорошо! Пошла я к себе на шестнадцатый… А вы говорите сдаться!... 2026-02-09T13:03:49Z Максим Пестун tag:ronin.com.ua,2005:Post/1212 2025-12-12T17:01:17+02:00 2026-03-18T11:17:30+02:00 Скажи-ка, Кучма, ведь не даром.... Скажи-ка, Кучма, ведь не даром.... 5 декабря 1994 года Леонид Кучма лишил Украину ядерного оружия Однажды я прочитал интервью с дочерью Леонида Кучмы, которая назвала своего отца «политиком планетарного масштаба». Тогда я искренне посмеялся. Но, большое видится на расстоянии. Прошли десятилетия, сегодня я вынужден согласиться с Еленой Пинчук. Масштаб деяний Леонида Кучмы поистине планетарный. Здесь планетарное все кроме политики. Планетарные масштабы воровства, коррупции и государственного предательства. За 10 лет, с 1994 по 2004 год, Кучма создал украинских олигархов, развил коррупцию на всех уровнях государственного управления, лишил Украину ядерного оружия ( третий ядерный арсенал в мире ), стратегической авиации, крылатых, баллистических ракет малой и средней дальностей. В этот же период, в 2003 году, Леонид Данилович написал книгу «Украина - не россия». Подписав будапештский меморандум Кучма начал действовать в интересах иностранного государства. То есть стал шпионом планетарного масштаба. Кучма не просто уничтожил ядерный щит Украины. Он передал его многие компоненты ( ядерные заряды, стратегические бомбардировщики, крылатые и баллистические ракеты ) россии. Именно с этих стратегических бомбардировщиков и именно этими ракетами россия начиная с 24 февраля 2022 года обстреливает Украину, разрушая гражданскую инфраструктуру. Делает это безнаказанно, так как поступает ядерная держава в отношении безъядерной. В свое оправдание Леонид Кучма рассказывает как сильно на него давили США. Правда? Давили? Если посмотреть на то, как сейчас на президента Украины давят США, то заявленное Кучмой давление выглядело как нежное поглаживание. Практически каждую неделю я читаю , как доблестная СБУ обезвреживает российских агентов, которые передавали информацию врагу. Что же делали эти агенты? Передавали российским спецслужбам координаты объектов, по которым враг наносил удары. В результате этих ударов гибли украинцы. После каждого такого разоблачения нас информируют, что задержанному грозит наказание в виде лишения свободы от 15 лет до пожизненного с конфискацией имущества. Конечно, это правильно, что обезвреживают таких мелких агентов. Но, как быть с крупными? Как наказать российского агента планетарного масштаба, который, обменял ядерный щит украины на ничего не значащую бумажку, и, тем самым, заложил прочный фундамент будущей российской агрессии против Украины? Так кто же такой Леонид Кучма? Кем он оказался для России? Полезным дурачком, дурачком или просто полезным? Учитывая тот факт, что после 5 декабря 1994 года у семьи Кучмы все начало складываться хорошо, можно сделать однозначные выводы. А разным правоохранительным органам самое время задать Леониду Даниловичу много неудобных вопросов. И начать, пожалуй, надо с этого : «Скажи-ка, Кучма, ведь не даром...?» 2025-12-12T17:01:17Z Пётр Петрович tag:ronin.com.ua,2005:Post/1210 2025-11-24T21:29:05+02:00 2026-02-09T16:36:36+02:00 Ще трохи про "важкий момент" Викриття величезного розкрадання в енергетиці, ганебний ультиматум Трампа із 28 пунктів, трагічна звістка про атаку рф на Тернопіль і невтішні новини з фронту практично співпали в часі - і це сталося недарма і невипадково. Так не буває, щоби все таке от взяло і співпало, саме собою. Причина, очевидно, у тому, що в даний історичний момент ситуативно співпали прагнення і забаганки московської і американської верхівок. Вони шукають можливості встановити інший порядок денний у світі, і зробити це коштом України і кров’ю України, граючи землею України і майбутнім українського народу. Що ж, сумнівів у тому, чого хоче від нас москва, ми вже давно не маємо. Звісно, прикро і гидко, що керівництво США - нашого стратегічного партнера, важливість допомоги якого неможливо переоцінити - поводиться так, як поводиться. Щоправда, ілюзій щодо основних принципів (хоча які там принципи) і підходів, якими керується Трамп і трампісти, вже ні в кого давно немає. Але факт залишається фактом: зараз насправді дуже важкий момент для України. Провина військово-політичного керівництва України Зараз на Заході активно розганється думка про те, що годі вже допомагати Україні, бо там усе одно все розкрадається, Україна корумпована і не варта підтримки, а гроші платників податків США та Європи ідуть на “золоті унітази” українських можновладців. Про це пишуть усі впливові міжнародні ЗМІ. Ця теза є вагомим чинником тиску на Україну, який щойно вербалізував у Києві міністр сухопутних військ США , новий улуюбленець Трампа, Ден Дріскол. Stop this shit - “припинить це лайно” - саме так, не добираючи слів, він і висловився, і це було сказане не про розкрадання грошей українською верхівкою, і не москві про її агресію. Це було сказано в Києві про війну, яку змушена вести Україна, відбиваючися від московськоїї навали. “Stop this shit і погоджуйтесь на 28 пунктів”. Очевидно, що вище військово-політичне керівництво України заслужило на розмови в такому тоні. Українське військо і суспільство несе на своїх плечах величезний тягар війни. Жертви і втрати колосальні. На цьому тлі мародерство керівництва виглядає - і є - злочином проти українського народу. Політична і юридична відповідальність потужних, незламних менеджерів зеленої команди є невідворотною. Звісно, на це піде час. Але, з огляду на те, наскільки великими є можливості світових інституцій у відстеженні і фіксації вкрадених грошей, особливо у таких розмірах, завдання “притиснути” всіх цих міндічей технічно не є дуже складним. Так чи інакше, це буде зроблено. Хоча справа тут не в міндічах і навіть не в Алі-Бабі. За весь цей ганебний треш, за формування негативного образу України у світі, за те, що ми опинилися у такому прикрому становищі, відповідальність несе президент України. Пояснення на кшталт “не знав”, “не чув”, “не бачив” - не приймаються. Що він каже, і як Звісно, багато було очікувань від президента України - що він скаже, яку позицію займе у цій ситуації. Що ми почули: - Психологічну підготовку аудиторії до прийняття “важких рішень” - все в контексті неминучості. А сам концепт неминучості - відверто маніпулятивний: він змушує людей повірити в те, що іншого виходу (який, очевидно, готується) - просто нема. - Зняття відповідальності з влади взагалі і особисто з себе зокрема через фокус на зовнішні чинники - “тиск на Україну”, “ризик втрати ключового партнера” - замість того, щоби сказати, що мої менеджери прокралися, і тому Україні можуть перестати допомагати. - Виставляння влади України жертвою обставини - у стилі “нас змушують”, спроби сховатися за Україною як такою: “на нас тиснуть”. На кого це “на нас”? На ОП? На президента і уряд? На генералітет? На українське суспільство? Маніпуляція про необхідність прийняти одне зло з двох - наче інших варіантів немає (“або 28 пунктів, або важка зима”) - очевидно, щоби суспільство проковтнуло ці бісові пункти. - Гру на залякування з підвищенням ставок: важка зма, втрата партнера, втрата надії, втрата майбутнього: отже, нам пропихуватимуть “важкі рішення”, адже тільки залякані люди будуть погоджуватися на те, на що інакше не погодилися б. - Маніпуляції поняттями “гідність” і “справедливість”. Так, для українського суспільства це дуже важливі поняття. Але точно не для української влади. Тому тут президет трохи переграв. Апелювати до цих понять у контексті повної відсутності гідності і справедливості у діях влади - мабуть, не варто було б. Чия б корова мичала, як кажуть. - І катастрофічну, звично-демагогічну відсутність необхідної конкретики. Які поступки москві мають обговорюватися? Які пункти вимагають доопрацювання? На які ми ніколи не можемо погодитися, бо це смерть України? В якому напрямку йтимуть перемовини? Замість цього - зима, партнери, складний вибір, треба об’єднатися… - Самовихваляння: “присяга”, “не зраджу”, “буду боротися” і т.д. Продовжує створювати образ і грати лідера нації. Загалом, це дуже схоже на провал стратегічної комунікації з народом. Народ України заслужив на трохи більшу повагу, ніж містилося у тому от усьому. “У житті кожної нації настає момент, коли всім треба говорити чесно, спокіно…” Тобто, "без срачів". Ну добре. Тоді треба було сказати: - мої менеджери - прокралися; - образ України як держави, яка бореться зі злом - дискредитовано; мобілізацію провалено, обороноздатність держави не на висоті; - я у відповіді за все це, і тому, дісно - зараз важкий момент; - і тому я пропоную наступні кроки (тут можна багато написати) Замість цього - українську переговорну групу щодо “мирного врегулювання” очолить Алі-Баба, найбільш міжнародно і внутрішньо токсичний персонаж українського політикуму. Що ж, очевидно, підказати президентові, що так не годиться - реально нікому. Або є кому, тільки бажання дослухатися немає. 2025-11-24T21:29:05Z Олег Базилевич tag:ronin.com.ua,2005:Post/1209 2025-11-24T01:04:12+02:00 2026-02-09T16:36:44+02:00 Мирный план или вражеский вброс? Так называемый вброс «мирного плана» Дмитриева-Виткоффа, имеет, по дьявольской задумке его творцов в Кремле, далеко идущие цели. Никакого отношения к миру и окончанию войны там нет.. Думаю, ни Трамп, ни сам Виткофф (ч.и.) не читали этот «документ на салфетке», кроме, возможно, в части дележа денежных средств. Хотя бы потому, что такие длинные тексты уже давно недоступны их когнитивному восприятию. Хорошо понимая, что «план», а на деле наброски на скорую руку без привлечения юристов по международному праву и дипломатов, в таком виде никто подписывать не собирается, Кремль рассчитывает на несколько сценариев: Основной — попытка вывода главного союзника Украины из войны. Это многоступенчатая спецоперация. Сначала избирателям США активно внушается, что Украина коррумпированная страна, деньги налогоплательщиков, идущие на помощь в войне, раскрадываются там коррупционерами и властью. Для этого задействованы все возможные пропагандистские средства внутри США, включая «хороших русских» и прикормленные СМИ. Средства на это Кремль не жалеет. Еще один кремлевский постулат: Мы предлагали мир, но Украина не согласилась!.. Следствие: прекращение или серьезное уменьшение помощи от США Результат: Уход основного союзника Украины «по просьбам трудящихся» избирателей США. «Трамп бы и хотел, но народ против» - oб этом сейчас захлебываясь кричат «хорошие русские» Вайнштейны, Боровые, Любарские, Табахи и пр. «План нужно принимать!» - утверждают они в один голос. (На самом деле, поддержка Украины в США составляет около 70% населения) Мне кажется, я только сейчас понял, что означает понятие «иноагент»… Тот же вариант. Ситуация в Украине: Волнения внутри страны, возглавляемые политиками, рвущимися к кормушке любой ценой и поддержанные ждунами и просто безумно уставшей от войны частью населения. Для этого сначала, как повод, был раздут вброс о коррупционном скандале. Показаны запечатанные пачки денег, которые по задумке авторов должны произвести на людей неизгладимое впечатление. Результат: Власть слабеет, солдатам на фронте внушают, что они защищают не свой Дом и свои семьи, а чьи-то, пусть и мифические, виллы в Испании и т.п. Это сильно облегчает продвижение Путина к полной оккупации Украины, от которого он никогда и не собирался, и не собирается отказываться. Второй вариант. На который Кремль особо не рассчитывает. Но тоже вполне приемлемый для него. «Мирный план» подписан в таком или слегка измененном виде. Без всяческих гарантий от союзников. Расплывчатые формулировки гарантий безопасности в этом, т.н. «плане», вызывают смех даже на фоне Будапештского меморандума. Одна из «уступок» РФ: «признается суверенитет Украины»… А до этого у кого-то были в этом сомнения?.. Не буду разбирать все пункты. Они написаны так, что вызывают недоумение у любого нормального человека. Похоже, даже Трампу, который изначально поддержал этот план (не читал, но «одобряю») об этом уже сообщили. Допустим, под давлением обстоятельств и американской администрации, Зеленский подписывает этот план. «Я принес вам мир!»... Ничего не напоминает? Но у Чемберлена тогда был рак, а судьба подписавшего путинский план «капитуляции» не вызывает оптимизма. Ожидаемый Путиным результат обоих вариантов: Солдаты возвращаются с фронта. С полным непониманием за что по итогу они проливали кровь? За что погибло столько их побратимов? За что их жены и дети были вынуждены были ночами сидеть в подвалах, прячась от ежедневых бомбежек… Происходит быстрая революционная смена власти. Потом еще одна, и еще... Все эти события напоминают «вызвольные перегоны» 1918-1920 годов. Страна переходит в состояние гражданской войны. Это было подробно описано и у Булгакова, и у Паустовского, и не только. Жизнь мирного населения, и так довольно нелегкая сегодня, превращается в ад. По итогу к власти приходят пророссийские силы, и Украина опять теряет государственность и оказывается оккупированной. Путина устраивает любой вариант. А нас?... 2025-11-24T01:04:12Z Максим Пестун tag:ronin.com.ua,2005:Post/1208 2025-11-23T22:06:00+02:00 2025-11-24T21:10:34+02:00 Русский мирный план Трампа Над «мирным планом» Трампа для Украины работали двое. Умный его написал и всунул дебилу, который его принял. Это план Дмитриева - Виткоффа. Проанализировав текст этого плана не трудно догадаться, кто из двоих умный. Параллельно представим себе, что в начале 40-х годов прошлого века, был бы представлен «мирный план» президента США Франклина Рузвельта. Начнем рассмотрение плана , пожалуй с 26-го пункта: «Все стороны, вовлеченные в этот конфликт, получают полную амнистию за свои действия во время войны и соглашаются не выдвигать никаких претензий и не рассматривать никаких жалоб в будущем». Серьезно? За какие действия будет амнистирована Украина? За то что защищалась? При этом всех российских военных преступников начиная от путина и заканчивая рядовыми, расстреливавших мирное население, надо амнистировать? Если бы в начале 40-х годов на свет появился аналогичный «мирнный план» Франклина Рузвельта, немецким военным преступникам от Адольфа Гитлера до Адольфа Эйхмана вообще не стоило волноваться. К тому же, эти персонажи с удовольствием взяли бы на себя обязательства в будущем не выдвигать претензий всем жертвам Освенцима и других концентрационных лагерей. Теперь перейдем к 21-му пункту «мирного плана». «Территории: - Крым, Луганск и Донецк будут признаны де-факто российским, в частности Соединенными Штатами, - В Херсонской и Запорожской областях боевые действия будут заморожены вдоль линии соприкосновения, - Украинские войска будут выведены из части Донецкой области, которую они сейчас контролируют....». Пункт 23: «россия не будет препятствовать Украине использовать реку Днепр для коммерческой деятельности и будут достигнуты договоренности о свободной перевозке зерна через Черное море». Получается, что Украина через Черное море зерно перевозить сможет, а все остальные грузы ( металл, уголь, стройматериалы и т. д. ) не может, потому что они не упоминаются в плане. Если бы аналогичные пункты были бы в гипотетическом «мирном плане» Франклина Рузвельта, звучали бы они приблизительно так: Территории: Польша, Чехословакия, часть Франции, Украина, Белоруссия признаны де-факто немецкими. В РСФСР боевые действия будут заморожены вдоль линии соприкосновения. Части красной армии будут выведены из Сталинграда. Германия не будет препятствовать СССР использовать реку Волга для коммерческой деятельности и будут достигнуты договоренности о свободной перевозке леса-кругляка через Черное море. Пункт 19. ЗАЭС будет запущена под наблюдением МАГАТЭ, а произведенная электроэнергия будет распределена поровну между россией и Украиной. Пункт 6. Численность Вооруженных сил Украины будет ограничена на отметке в 600 000 человек. Снова обратимся к гипотетическому «мирному плану» Рузвельта. Возможно, в этом плане были бы аналогичные пункты, на которые фашистская Германия сразу согласилась. Например, численность Красной Армии ограничивается до 600 000 человек, при этом у вермахта нет никаких ограничений по численности. Все рабочие электростанции на оккупированных территориях СССР запускаются под наблюдением США и электроэнергия распределяется поровну между нацистской Германией и СССР. Далее перечислять пункты русского «мирного плана» Трампа не имеет никакого смысла. Равно как и аналогичные в гипотетическом плане Рузвельта. Обратим внимание лишь на Пункт 1 : «Будет подтвержден суверенитет Украины». И как же он будет подтвержден при наличии указанных и не указанных выше ограничений? В гипотетическом немецком «мирном плане» Франклина Рузвельта это звучало бы так «Будет подтвержден суверенитет СССР, со всеми его ограничениями». Таким образом нацистская Германия смогла бы достичь всех целей своего блиц-крига ( аналога российского СВО ). Скорее всего Виткофф не дебил, а коррупционер высокого уровня. Действует он в интересах россии не за спасибо. Пик этого коррупционного скандала еще впереди. В 30-40-х годах прошлого века нацистская Германия была агрессором, а президент США в то время был лидером свободного мира, что делало невозможным появлению на свет немецкого «мирного плана для СССР» президента США Рузвельта. Более того, тогда США оказали помощь, которая позволила СССР победить в этой войне. Сегодня нацистская россия такой же агрессор, коим была нацистская Германия в 30-40-х годах ХХ века. Но, при аналогичной ситуации появился на свет русский «мирный план для Украины» президента Трампа, который иначе как бредовым не назовёшь. Но, увы, скорее всего Украину заставят с ним согласиться. 2025-11-23T22:06:00Z Константин Дмитриев tag:ronin.com.ua,2005:Post/1207 2025-09-07T16:07:08+03:00 2025-11-23T23:28:40+02:00 Китайський чинник Нещодавній пекінський парад вкотре змушує замислитися про роль китайського чинника у формуванні нового порядку світових справ, який насправді не є порядком, а продовженням спроб перегляду світового устрою, що більш-менш склався після закінчення Холодної війни. Очевидно, що цей устрій об’єктивно потребує певного перегляду, і роль китайського чинника у цій потребі є незаперечною. Потреби, бажання, можливості Розмови про те, що держави, чи “світові гравці”, хочуть того чи іншого, насправді є контрпродуктивними. Держави нічого не хочуть. Є об’єктивні потреби різних народів, які необов’язково співпадають з бажаною картиною світу, що сидить у головах, а часто і протирічить таким потребам. І є суб’єктивні прагнення політичних еліт, що керують цими народами, і проводять певну політику всередині країн і на міжнародній арені – і тут невідповідності з об’єктивними потребами народів іще більше. У “більш демократичних” суспільствах створені умови для активнішої циркуляції політичних еліт, тому є можливість постійної корекції впливу суб’єктивних прагнення еліт у бік більшої відповідності потребам народів. У “більш авторитарних” суспільствах такої можливості немає, там еліти “застоюються” і мають змогу відхиляти свою внутрішньо- і зовнішньополітичну лінію досить далеко від потреб керованих ними народів, і навіть доводити свої країни до національних катастроф. Про катастрофи трохи далі. З огляду на ці міркування, розглянемо роль і можливості Китаю у формуванні нового світового устрою. Китайський дракон та його невдачі Символи мають значення. Один із базових символів Китаю, дракон, з усіх знаків східного гороскопу – єдина повністю міфічна істота. Він уосіблює силу, процвітання, мудрість та удачу, а також асоціюється з імператорською владою, дощем, та плодючістю (не плутати з родючістю). Але він – міфічний та ілюзорний, більше сфокусований на зовнішньому ефекті, ніж на реальному стані справ. Тому сила китайського дракона часто виявляється ілюзорною. Китай, історично – дуже авторитарне суспільство, і його політичні еліти неодноразово доводили країну до національної катастрофи. Кожна династія обривалася жахливо, через велику кров і криваві війни. Особливо страшні речі відбулися у ХХ сторіччі. Падіння династії Цин, революція, Гоміньдан і його деградація, вторгнення Японії, нерозсудливий імпорт комуністичної ідеології, маоізм, громадянська війна, “великі стрибки”, “командна економіка”, комуністичні репресії, терор, і десятки мільйонів жертв. І попри всі революційні рухи і намагання щось змінити, Китай і досі може існувати лише у двомірному просторі лінійної шкали від анархії і національної катастрофи до імперії та авторитаризму. Іншого він не знає і ніколи не знав. Зараз, історично – знову час імперії та авторитаризму. Китайський дракон та його успіхи Попри всі ці жахливі катастрофи, КНР сьогодні є другою економікою світу, а його політична еліта – потужним гравцем у світових справах, що й далі набирає впливу. Чому так сталося? Безумовно, “економічне диво” Китаю стало результатом вдалого політичного повороту, який здійснило китаське керівництво через запровадження у 1979 році “політики відкритих дверей”. Попри постійну боротьбу між реформаторами і консерваторами, китайській політичній еліті вдалося прийняти необхідні рішення, спрямовані на інтеграцію господарства у світову економіку, залучити іноземні інвестиції, розвинути інфраструтктуру, реформувати сільське господарство, різко збільшити ємність внутрішнього ринку і т.д. Сорок років стабільного розвитку – і от, бачимо результат. Звісно, економічні проблеми в останні роки даються взнаки. Дракон – все ж таки ілюзорне створіння. Є величезні “бульбашки” на ринку нерухомості, неефективне використання фінансових ресурсів, критична залежність від торгово-економічних зв’язків, а також демографічні проблеми, екологічні негаразди і т.д. – будь-яке економічне зростання має свою ціну, особливо таке довготривале і стрімке, як китайське. Але китайський досвід успішних економічних реформ, безумовно, треба вивчати – навіть попри той прикрий факт, що Україна по відновленні своєї незалежності втратила багато часу і можливостей для ефективного реформування економіки “радянського типу”. Китайські комуністи виявилися набагато розсудливішими і далекогляднішіми за своїх київських і московських колег. Пастка для “колективного Заходу” Китайське економічне диво стало пасткою для “колективного Заходу”. Певною мірою, як той Франкенштейн, Захід сам створив китайського економічного монстра, з яким тепер має серйозні проблеми. Китайська економіка зростала на західних інвестиціях і технологіях, переміщенні виробництв, запровадженні управлінських рішень і навчанні персоналу, і на експортних замовленнях. Тепер Китай зі зучного торгово-економічного партнера перетворюється на незручного, з другорядного геополітичного гравця – на одного з провідних, і зараз уже створює величезні безпекові виклики – у тому числі через питання щодо Тайваню. Тайванське питання Це ще один приклад довготривалих наслідків помилкових рішень. У 1971 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію 2758, яка визнала КНР єдиним легітимним представником Китаю та виключила представників Республіки Китай (Тайвань) з ООН та всіх її органів. Так КНР зайняла місце Тайваню як представника Китаю. Але саме на Тайвані зберіглася влада Гоміньдану (国民党 – “націоналістична партія”, заснована Сунь Ят Сеном, лідером китайської республіки, “батьком нації”). Гоміньдан був переможений комуністами Мао за допомогою СРСР в результаті громадянської війни. Отже, ООН визнала комуністичний пекінський уряд єдиним законним представником китайського народу і тим самим заклала “міну уповільненої дії”: адже комуністичний Китай ніколи не відмовиться від зазіхань на Тайвань – буквально, останній острів китайської демократії, який фактично знаходиться під захистом США. Очевидно, що спроба “силового вирішення” Тайванської проблеми несе у собі величезні безпекові ризики для всього світу, і не тільки через унікальні тайванські виробництва і значний економічний потенціал острова. Позбавляти Китайську Республіку на Тайвані міжнародного визнання було неправильним, несправедливим, і недалекоглядним рішенням. Хоча, чого ще було чекати від ООН. Радянський чинник Не можна не бачити, що комуністичний Китай не відбувся б, якби не було впливу СРСР. Тільки підтримка Сталіна зробила перемогу Мао можливою. СРСР відіграв величезну роль у створенні бази важкої промисловості КНР, розбудові НВАК (“народно-визвольної армії Китаю”), і в ідеологічній “накачці” китайських комуністів, що вивчали марксізм-ленінізм за радянськими книжками і постановами з’їздів КПРС. У цьому стосунку москва теж виступила в ролі такого собі Франкенштейна – вона створила монстра комуністичного Китаю, який досить швидко почав конфліктувати зі своїм творцем. Мао був незадоволений недостатньою, на його думку, роллю СРСР у Корейській війні, де загинуло більше мільйона китайських солдатів. Китайські комуністи-хардлайнери критично поставилися до критики культу особистості і до хрущовських реформ, і звинуватили своїх московських колег у ревізіонізмі і зраді марксизму-ленінізму. Брєжнєва Мао відверто зневажав. Офіційна китайська преса всіляко ганила “ренегатську клику Брєжнєва-Косигіна”. А в 1968 р. почалася і пряма військова конфронтація на острові Даманський – у китайських джерелах ті події відомі як “звільнення острова Чженьбао” (珍宝岛 – Zhēnbаodаo, букв. “дорогоцінний острів”). Як відомо, деякі політичні кола в США тоді намагалися скористатися напруженістю радянсько-китайських відносин і “відірвати пекін від москви”. Це не вдалося тоді, і, очевидно, не вдасться і зараз. Треба розуміти, що за своєю суттю КНР – це те саме, що КНДР, ДНР, ЛНР, чи будь-який інший геополітичний проект, створений москвою для поширення свого імперського впливу. Так завжди діяла москва у своїх зовнішньо-політичних авантюрах: створювала фейкові, маріонеткові, нелегітимні уряди на територіях, на які накинула оком – і це була перша фаза контролю або війни за завоювання цих територій. Такою була і Українська РСР, і ФНР (Фінська народна республіка (1939-1940) під проводом Отто Куусінена, вулиця іменя якого і досі є у москві), і багато інших. Схема стандартна. Різниця – у масштабах і наслідках. Очевидно, що між планами москви щодо Китаю, які вибудовувалися у кремлівських кабінетах одразу по закінченні ІІ світової війни, і КНР наших днів – “дістанциі огромного размєра”, як казав полковник Скалозуб. Але нам треба розуміти весь шлях, пройдений Китаєм, щоби правильно вибудовувати свою взаємодію зі світовою потугою, якою він зараз є. Монгольський спадок Сьогодні мало хто згадує про імперію чингізідів, що в якийсь момент (XIII ст.) підкорила собі весь євразійський степ аж до Тихого океану, а також Китай, що створило одну, осоружно неосяжну імперію. Монгольська династія, а саме династія Юань (1271–1368), правила Китаєм майже сто років. Її заснував онук Чингісхана, Хубілай, який завершив завоювання Китаю в 1279 році. Династія пала в результаті повстання Червоних пов’язок у 1351–1368 роках, після чого Китай знову перейшов під правління етнічно китайської династії Мін, а згодом і маньчжурської династії Цин, але в основі своїй порядки в китайській імперії мало змінилися. Московія також постала як московський улус Золотої Орди, створений наказом хана Менгу-Тимура у 1277 році. Як бачимо, порядки на москві також багато в чому збереглися – і саме тому, що московія взялася за наполегливе збирання колишніх ординських земель. Якщо ви кладете цеглину на цеглину, у вас виходить цегляна стіна. Якщо ви збіраєте землі величезного євразійського суходолу, у вас виходить подоба монгольської імперії. Таким є вирішальний вплив географічних умов і фізичної мапи на формування геопроосторових і геополітичних реальностей в усі часи. У цьому сенсі Китай і московія є частинами одного величезного і довготривалого імперського євразійського пост-монгольського проекту. І Китай, і московія проходять через свої періоди розвитку і занепаду, коливаються вздовж своєї шкали від хаосу до авторитаризму, сваряться і миряться, і вплутуються у свої халепи. Але Пекін і москва – дві сторони одної монети. Цікаво, що дивне московитське слівце “іго” – це насправді два китайські єрогліфи. — “ї” – значить “один”, “сам”, і 国 (guó) – держава (графічно – символ влади імператора в межаїх прямокутника території). Отже, — 国, читається як “їguó” – одна держава, чи одноосібне правління, практично, “самодєржавіє”. Що далі У старому жарті часів радянсько-китайської конфронтації фігурував “перехід кордону китайськими солдатами невеликими озброєними групами по 2-3 мільйони осіб”. Зараз і правда такий історичний момент, коли москва вскочила в халепу і слабшає, а пекін прагне посилити залежність москви від себе і щось прихопити – чи то лаври переможця Японії у ІІ світовій війні (хоча Японія капітулювала перед США, а не перед КНР, якої тоді ще не було), чи то Тайвань (як великий приз, більший за Гонконг і Макао). Чи відповідають ці прагнення керівництва Китаю інтересам і потребам народів Китаю? Особливо з урахуванням таких багатомільйонних “меншин”, як уйгури, тибетці (пьоба), та інших із 56 національностей, офіційно визнаних Пекіном? Чого хочуть китайські лідери, і чого прагнуть народи Китаю? Чи вистачить керівництву Китаю глибини мислення і далекоглядності баченння, яке воно проявило в часи Ден Сяо Піна і запровадження “політики відкритих дверей”, для того щоби зараз, на теперішньому колі історичного забігу, знову прийняти мудрі рішення? Зрозуміло, що найкраще з того, що може зараз Китай зробити у світі – це вкоротити повідок москві і змусити її припинити агресію проти України. Але, як бачимо, замість цього – показовий парад і рукотискання з військовим злочинцем. Або вони там у Пекіні щось собі таки думають і вичікують, або, як це буває в авторитарних державах, і вже не раз було в історії Китаю, політична еліта “втратила нюх” і впевнено веде свою країну до національної катастрофи. Ми поки що не можемо цього знати. Але нам потрібно визнати вирішальну роль Китаю (а не США) у припиненні московської агресії проти України, і відповідно працювати з Пекіном. Але поки що є стійке враження, що Україна “провалює” роботу щодо “китайського чинника”. Тому виникають дуже серйозні питання до нашого зовнішньополітичного відомства. Хоча, не тільки до нього, але то вже інші теми. 2025-09-07T16:07:08Z Олег Базилевич tag:ronin.com.ua,2005:Post/1206 2025-09-05T17:05:42+03:00 2025-11-23T22:57:42+02:00 Джорджо Армани: человек, который сделал мир элегантным Джорджо Армани, скончавшийся 4 сентября 2025 года в возрасте 91 года, навсегда изменил наше представление об элегантности. Красные дорожки, кино, Олимпийские церемонии, форма для полиции— его влияние простиралось далеко за пределы модных подиумов. Армани стал символом стиля,элегантности утонченной роскоши. Джорджо Армани родился 11 июля 1934 года в итальянском городе Пьяченца. Изначально Армани вовсе не планировал карьеру в моде — он поступил в Миланский университет, чтобы изучать медицину. Однако после трёх лет учёбы бросил университет и ушёл в армию, где служил в военном госпитале в Вероне. Вернувшись к гражданской жизни, Армани начал с самых скромных должностей: работал оформителем витрин и продавцом в знаменитом миланском универмаге La Rinascente. Именно там он впервые проявил свой тонкий вкус, познакомив итальянских покупателей с дизайном финского бренда Marimekko. Настоящая известность пришла к нему в 1960-х годах, когда он стал дизайнером мужской одежды в компании Нино Черрути. В 1973 году, по совету и поддержке своего близкого друга и делового партнёра Серджио Галеотти, Армани открыл дизайн-бюро в Милане. Всего через два года он основал собственную компанию Giorgio Armani S.p.A., Первые средства на запуск компании были получены благодаря продаже его автомобиля Volkswagen Beetle примерно за $700. Настоящий мировой успех пришёл к Армани в 1980 году, когда он одел Ричарда Гира для фильма «Американский жиголо». Не только сам фильм,но также одежда главного героя стали громким событием. Красивый,харизматичный, необыкновенно притягательный, Армани сам мог затмить любую кинозвезду. Уже через два года он попал на обложку журнала Time, став первым дизайнером после Кристиана Диора, удостоившимся такой чести. Армани навсегда изменил представление о мужском костюме, сделав его более мягким, лишив жёсткой подкладки и строгих линий. Его знаменитый «power suit» стал символом успеха и уверенности. Параллельно он расширял свою империю: в 1981 году появилась молодёжная линия Emporio Armani. В Голливуде Армани прославился как автор костюмов для таких фильмов, как «Неприкасаемые»., “Утешение незнакомцев»,»Матрица» и «Молодой папа»Его стиль всегда отличался минимализмом, сдержанностью и утончённой элегантностью. Армани создавал официальную форму для итальянских спортсменов на Олимпийских играх 2012 и 2016 годов. С годами его бизнес шагнул далеко за пределы моды. В начале 2000-х Армани открывал отели и рестораны под собственным брендом, сделав имя Armani символом не только стиля, но и образа жизни. Известный перфекционист, Армани всегда уделял внимание мельчайшим деталям. Несмотря на огромное состояние, которое оценивалось в миллиарды долларов, он оставался скромным человеком, предпочитавшим простоту и внутреннюю гармонию показной роскоши. Во время пандемии 2020 года Армани пожертвовал значительные суммы итальянским больницам, ещё раз доказав, что для него всегда были важны люди. В 2022 году Армани стал одним из первых дизайнеров, публично осудивших агрессию против Украины, пожертвовав 500 000 евро и предоставив одежду беженцам. Его показ в Милане был проведён в полной тишине в знак солидарности. Сегодня имя Джорджо Армани олицетворяет стиль, элегантность и силу итальянской моды. Его наследие живёт не только в одежде и интерьерах, но и в культурном коде целой эпохи. Если в Вашем гардеробе есть одежда от Армани, Вам повезло.: Вы можете носить ее всю жизнь. Это как бриллиант высочайшего качества - вне времени и всегда в моде. Джорджо Армани навсегда останется символом красоты, гармонии и утонченной элегантности. 2025-09-05T17:05:42Z Тамара Ярошовец