Ні слова про війну

Олег Базилевич - близький друг нашої родини. Сьогодні, коли моральних авторитетів в суспільстві більше не існує, як і самої моралі, а єдиним мірилом успіху людини є гроші, Олег виглядає майже динозавром. Якщо пощастить - таких людей у житті зустрінеш одиниці. Ми ж не зустрічаєм динозаврів щодня. Це люди з певним набором якостей, мода на які сьогодні, нажаль пройшла. Вони несуть у собі особливе світло, завжди сяють для нас. Це сяйво дає їм сили бути особистістю, не втрачати гідність ні за яких обставин, залишатись вірним своій мріі. Олег - саме з таких сяючих людей.
А ще - талант.
Дійсно, важко бути об'єктивним по відношенню до тих кого любиш. Але в цьому випадку це чиста правда. Художник, письменник, сценарист - це те ким він був у мирному житті.
Сьогоді, нажаль, офіцер ЗСУ. "Нажаль" - тому, що він ніколи б не вибрав це, якби не війна. Але він зробив свій вибір в перший день війни, і пішов зовсім не за мрією.

Два роки війни змусили Олега побачити смерть, руйнування, лихо. І своє мирне життя на такій відстані, що до нього було не дотягнутися.
Він намагався жити одночасно у двох вимірах, щоб відгородитися від жахливих реалій війни і не втратити своє світло. Творчість стала його рятувальним кругом. І мостом з одного виміру до іншого. Коли видавалась хвилина, він як раніше, писав сценаріії, статті, малював. Але зараз не олією по полотну. Землею, глиною, сажею і попілом на папері.

Сьогодні Олег у Києві. Він повернувся у своє рідне місто, яке зараз здається йому якимось чужим. Яке не тішить його як мало бути.
Олег отримав на фронті серйозну травму ноги. Попереду складна операція та довгий термін реабілітації. Али ми, його рідні та друзі радіємо - він тут, вижив, з іншим точно впорається.

Хочеться запитати його багато про що. Але розумію, що треба дати йому віддихатися. Через це ні слова про війну. Поки що.

Запитую зовсім про інше.

- Уяви, війна закінчилась. Яким ти бачиш свій перший день мирного життя?

О. Б.: Зараз я його взагалі не бачу, навіть якщо дуже напружено вдивлятися у далечінь майбутнього. Вважаю, відколи росія напала на Україну у 2014 році, мирне життя як таке - лише ілюзія. Десять років тому Україна та її народ вступили у завершальну фазу національно-визвольної війни, і невідомо як довго вона ще триватиме. Нам потрібне широке суспільне усвідомлення цього факту, як і ілюзорності “мирного життя”. Треба навчитися жити у цій фазі і не тішити себе ілюзіями. Наприклад, національно-визвольна війна Нідерландів проти іспанського панування тривала близько 80 років. Декілка поколінь тамтешніх жителів народилося, прожило життя і померло з усвідомленням: “ми воюємо з Іспанською короною, яка прагне над нами панувати”. Але це не завадило їм досягти величезних успіхів у науці, економіці, мореплавстві та географічних відкриттях. При всії її трагічності і жертвах, війна стала для трамліном Нідерландів у досить успішне майбутнє. Так має бути і для нас.

Отже, мій перший день повернення з війни навряд чи буде мирним, навіть якщо я просто сидітиму на дивані і дивитимуся у стіну, адже усвідомлення того, що ми воюємо з московитами, нікуди не дінеться - поки питання можливості поглинання України московією не буде остаточно зняте з порядку денного.

- Я знаю, ти любиш мандрувати. Яку країну ти хотів би відвідати з тих у яких ти не був?
О. Б. : Мені дуже хотілося би побачити всі країни, в яких я не був, і ще навідатися до тих, у яких уже був - крім московії, звісно. Але є пріоритети - хочу в Італію і в Перу, в Каїрський музей, паризький музей Орсе і мадридський музей Ель Прадо. Хоча список насправді величезний.

- 24-го лютого в Софії Киівській відкривається виставка таоїх військових малюнків. Що чекає на відвідувачів?
О. Б.: Такий великий інтерес до моїх робіт “з війни” став для мене приємним сюрпризом - адже малювалося все це не для виставки, а для того, щоби зафіксувати якісь моменти у стані речей навколо і в моїх особистих психоемоційних станах з приводу того, у чому я опинився. Це акварельні замальовки, роботи простим олівцем, але переважно - етюди, написані на акварельному папері водними суспензіями чорнозему і глини з окопів, попелом і сажею з грубок.

Розуміння того, що цими матеріалами можна писати, прийшло у спробах відмити від них руки - тоді я й подумав, що адгезія таких “фарб” до паперу має бути достатньою. Звісно, вони дуже непрості у роботі, і колірна гама сильно обмежена. Але ця техніка має і свої переваги - головним чином, у своєрідній виразності і встановленні емоційного контакту з глядачем.

- У яке місто тобі більш за все хотілося б повернутись сьогодні?
О. Б. : З тих міст, у яких мені довелося побувати, найбільше, мабуть, хотілося б у Париж. Але не в ритмі “туристичного чвалу”, коли намагаєшся подивитися якнайбільше всього за дуже обмежений час, а так, щоби мати можливість та спокій для неквапливих прогулянок набережною Сени та бульварами, малювання етюдів з натури та урбаністичних краєвидів, які відкриваються крізь вікна кафе.

- Найщасливіший рік твого життя?
О. Б. : Мабуть, то був якийсь рік у молодості, у щойно укладеному шлюбі, у нових перспективах, сподіваннях, можливостях. Це було давно. Більшість моїх бойових побратимів народилися пізніше.

Сподіваюсь, коли я поставлю тобі таке саме запитання наступного разу, ти назвеш багато найщасливіших років. І всі вони у майбутньому.